Це не популістське
гасло! Заклик – не руйнувати українське суспільство зсередини
російсько-малоросійським шашелем обумовлений нерозумінням багатьма
журналістами, політиками змістової сутності стандартів журналістської творчості
в умовах гібридної війни Російської Федерації проти України. Про цю плісняву у
свідомості окремих журналістів писали Ольга Герасим’юк, Лариса Івшина, Наталя
Іщенко, Вадим Лубчак, Віктор Набруско та ін. Нескромно, але зазначу, що до цієї
морально-психологічної, навіть політико-ідеологічної проблеми привертав увагу я
у публікаціях «Російська агресія і стандарти журналістської професії»
(Українське Слово. – 2015. – 6 – 12 трав.), «Війна й стандарти журналістики»
(Журналіст України. – 2015. - №6. – С. 34 – 35), «Історична правда –
головна гуманітарна зброя» (Літературна Україна. – 2016. – 15 груд.),
«Україноцентризм і стандарти журналістської професії» (Слово Просвіти. – 2016.
– 15 – 21 груд.), «Історична правда – гуманітарна зброя» (Дзеркало тижня. –
2016. – 17 – 23 груд.), «Про
війну…цінностей» (День. – 2016. – 28 – 30 груд.), «Загрози творенню української
України» (Зоря вечорова. – 2017. -№1. – С. 25 – 53),
«Російська інформаційно-психологічна війна проти України: мета і завдання,
методи і форми» (Теле- та радіожурналістика. – 2017. – Вип. 16. – С. 102 –
121), «Якою має бути головна світоглядна платформа української журналістики?!»
(Слово Просвіти. – 2017. – 18 – 24 трав.).
Однак дискусія про стандарти Бі-Бі-Сі
триває. Експерт Наталя Іщенко у коментарі «Без армії, героїв та захисників, або
Перший випадок із однією грамотою» (День. – 2017. – 16 – 17 черв.) професійно
прокоментувала факт нагородження почесною грамотою (подякою) Антонюк Анастасії
Романівни, відомої як Настя Станко, журналістки Hromadske.tv Міністерством
оборони України. Ця подія викликала обурення у соціальних мережах, але її
справжню сутність проаналізувала Наталя Іщенко. Вона нагадала, що Анастасія
Станко у майстер-класі, який провела в Українському Католицькому Університеті,
навчала журналістів не називати українських воїнів «наші», «наші герої», «наші захисники»…
«За великим рахунком, просування
ідеологем «не наша армія», «на війні героїв немає», «це не наші захисники» є
пропагандою відсторонення від армії своєї країни, що ніщо інше, як частина
гібридної війни проти України. Не більше і не менше», -
написала Наталя Іщенко. - Але ж грамота від Міністерства оборони
Насті Станко демонструє, що цієї азбуки дехто і не знає. Або не хоче знати,
тому що проекти проти «мови ненависті» та «за стандарти» (сліпе, бездумне
дотримання стандартів Бі-Бі-Сі – В. Л.) добре фінансуються, на відміну від
захисту Батьківщини».
Публіцист Валентин Торба слушно
підкреслив, що «в час, коли майже щодня з’являються повідомлення про загиблих
українських військових, коли народ потерпає від кризи, виявляється для когось вигідніше
існувати в іншій реальності. Реальності, де сама народна біда стає приводом
перегорнути дійсність догори ногами. При цьому ці журналісти не пірнають чомусь
в коріння цієї біди». Натомість надають шпальти газет, теле- і радіоефір так
званим «путінським снігурям» Мураєву, Чалому, Балицькому, серед яких також
колишній парламентський спікер О. Мороз, києвознавець М. Кальницький.
Філософ Ігор Лосєв справедливо зазначив, що
постійно відчуває специфічний антиукраїнський дух на каналі «112 Україна». Він
легкий, ледве помітний, не такий, як на «Інтері» та NewsOne, але є. Адже ведуча «112»-го,
старанно вдаючи з себе дурепу, з удаваним подивом допитувалася, чому це 62%
українців (за якимсь черговим опитуванням) вважають РФ ворогом? Краще б
поцікавилася, чому таких у воюючій країні лише 62%, а не 92%... А вона все
журилася, що «братські народи» раптом (незрозуміло чому) посварилися. Українці
мають всі об’єктивні підстави для того, щоб сприймати Росію як ворога, яким
вона і є. Може, це українці захопили Краснодарський край, Ростовську область,
місто Вороніж? Ні, і хай буде це відомо ведучому «112 Україна» на ім’я Тигран і
його колезі, саме РФ захопила частину території України і вбиває українських
громадян. А от росіяни жодних об’єктивних підстав ненавидіти Україну й
українців не мають, але ненавидять палко, натхненно, смертельно... Як
висловився свого часу Федір Достоєвський, людям властиво ненавидіти тих, кому
вони заподіяли зло…
Наголошую, що в умовах безпрецедентної
гібридної війни Російської Федерації проти України архіважливо по-новому
осмислювати морально-психологічні, професійно-етичні, політико-ідеологічні
засади функціонування засобів масової інформації.
До
стандартів журналістської професії, на мою думку, потрібно ставитися нестандартно,
нетрадиційно, а неординарно, конструктивно. Повністю погоджуюся з думкою
журналістки, громадської активістки Еміне Джеппар, що «журналісти не можуть
бути поза політикою під час війни. Кожен повинен розуміти, що інформація – це
зброя. Журналіст персонально відповідає, який контент він дає, що створює, до
чого закликає. Від того, що пише кожен із нас, залежить міць наших українських
інформаційних бастіонів».
Нагадаємо,
що стандарти – це набір правил поведінки журналіста, описані у вигляді
професійних/етичних кодексів або канонів журналістики, певна схема дій
журналіста в різних життєвих ситуаціях та є інструментом професійної
саморегуляції під час пошуку істини, подання правдивої, вичерпної інформації
про факти, події, явища та їхні наслідки для читачів, глядачів, слухачів. До
журналістських стандартів належать: оперативність, правдивість, точність,
достовірність, баланс думок і поглядів, об’єктивність, повнота у викладі інформації, відокремлення фактів від
коментарів та оцінок, неупередженість, чесність/справедливість, яскравість
мовностилістичних засобів тощо.
Безперечно,
журналісти покликані бути максимально точними, вичерпними, подавати правдиву
інформацію. Однак журналіст не повинен бути нейтральним, індиферентним
ретранслятором. «Модна нинішня формула західної журналістики про «баланс думок
і поглядів» у висвітленні тих чи інших подій – це справжня світоглядна
порнографія, яку французький філософ Філіпп де Лара афористично сформулював
так: «П’ять хвилин для Гітлера, п’ять хвилин для єврея». Ось вам, мовляв, дві
правди, обидві рівноцінні, а все інше нас не стосується…», -
зазначив публіцист Сергій Грабовський. Годі й казати, що такий підхід не має
нічого спільного зі справді найкращими журналістськими традиціями, які мають на
меті не «баланс», а правдивість, об’єктивність. Баланс між білим і чорним – це
сірість.
Дуже
важливо розуміти, що крім кількісних стандартів (дали одну точку зору, то
зобов’язані дати й другу) мають бути ще якісні стандарти, зокрема щодо вибору
авторитетного представника певної думки. На жаль, про це часто забувають.
Переконаний, що не кожна думка має бути проголошена в
гуманітарно-інформаційному просторі, тим паче, якщо вона антиукраїнська,
аморальна. Не обов’язково надавати
ефір, сторінки газет кожному бандитові чи іноземцям, які виконують у нас спецоперацію. Якщо ж запрошувати, то
обов'язково супроводжувати їхні вислови глибокими, правдивими поясненнями,
переконливими коментарями, охороняючи українців від геноциду словом і телевізійним зображенням.
Однак і в умовах нинішньої військової агресії
неототалітарної, рашистської Росії проти
України нав’язується постмодерна парадигма, де сама спроба розрізнення добра і
зла трактується як щось «примітивне».
Осмислюючи філософію постмодернізму, маємо підставу
стверджувати, що в сенсі власне етики та
моралі культура постмодернізму призводить до відкидання ціннісного пріоритету
про істинне і хибне, прийнятне і неприйнятне, до ігнорування «моральних
центрів» не тільки в нормативному, а й у ціннісному значенні. Це яскраво
очевидно в московській антиукраїнській
ідеології та агресивній політиці.
Ідеологи «русского мира» заповзято нав’язують
постмодерні постулати в Росії, Україні та Європі, тобто, сприймайте нашу,
московську, правду, адже усі правди
рівнозначні, рівноправні, прийнятні; українська національна ідея суверенного
державотворення - це релікт старої доби, нав’язаний
ворожими силами проти централізованої російської держави. Мовляв, українська
держава - це штучне утворення, це - помилка
історії, тому її треба виправляти: повернути Україну в лоно російської імперії.
Для цього, за світоглядною парадигмою постмодернізму, яку московські, путінські
рашисти переплели зі сталінською – комуністичною і гітлерівською – нацистською антинародною ідеологією і політикою
людиновбивства, «все годиться, все прийнятно». У контексті журналістської
діяльності така філософія постмодернізму призводить до пропаганди
найпаскудніших ідей і вчинків, до апології державної зради і замилування
насильством, до заперечення національних прав українців і загравання з «русским
миром».
Щоб
журналісти могли служити суспільству правдою, у них має бути сформоване почуття
моральної і соціальної відповідальності, вони повинні володіти глибокими
знаннями про минуле, сучасне, що забезпечить правдиве прогнозування
майбутнього. Не піддаватися маніпулятивним технологіям і щодо вислову «мова
ворожнечі». Адже промосковські бойовики, сепаратисти, кремлівські найманці – це не повстанці, не
ополченці проти загарбників України, а люті вороги незалежності, Української
соборності. На жаль, більшість західних ЗМІ відразу після російської агресії
проти України несподівано «осліпли» (В. Горбулін) стосовно того, хто агресор і
як мають бути названі окупаційні війська у Криму, на Донбасі. Винаходячи
натомість якісь нові слова та словосполучення, єдиний смисл яких – не назвати
Російську Федерацію агресором, окупантом, ворогом європейської
цивілізації.
Українські
засоби масової інформації покликані називати українських героїв – героями,
подвиг захисників України – подвигом, сепаратистську
зраду – зрадою, російську брехню – брехнею, московський злочин – злочином, російську агресію –
агресією. Такий професіональний підхід забезпечується високим рівнем історичних,
філософських, політологічних, журналістських знань, авторитетом аргументів,
доказів, патріотизмом, громадянською позицією, людинотвірною енергією
медіасистеми. Щоб повсякденне, звичне відкрилося читачеві, глядачеві, слухачеві
як важлива новина, треба,
насамперед, добре цю реальність
вивчити.
В українських журналістів головною, дошкульною зброєю в
інформаційно-психологічній війні з
російськими маніпуляторами, та й не тільки з ними, має бути всебічно
обґрунтована Правда на засадах українськоцентричної парадигми, яка в галузі
комунікативістики означає сукупність концептуально-методологічних підходів,
національно-громадянських і морально-духовних цінностей, аксіологічних настанов
і журналістської гідності. Адже новітнє осмислення інформаційно-емоційного і
змістовно-тематичного потенціалу новин в епоху глобалізації та російської
агресії, коли різноманітні інформаційні потоки пронизують гуманітарний простір
України і загрожують національній ідентичності, соборності держави, українські
ЗМІ мають працювати на засадах україноцентризму.
Україноцентризм ґрунтується на концепції націоналізму,
який є філософією буття Нації, її життя, розбудови, а шовінізм, фашизм, нацизм
і московський рашизм, який увібрав у себе шовінізм, фашизм і нацизм, – це
філософія поневолення і гноблення інших націй. В основі українського націоналізму
лежить національна ідея, а в основі російського шовінізму, фашизму, нацизму,
рашизму – великодержавницький імперський інтерес. Націоналізм починається з
любові до свого, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм – з ненависті до чужого.
Мета націоналізму – свобода своєї нації, а мета шовінізму, фашизму, нацизму, рашизму
– поневолення інших націй. Націоналізм трактує інтернаціоналізм як
міжнаціональні взаємини на засадах рівності націй, а шовінізм, фашизм, нацизм,
рашизм перетворюють інтернаціоналізм у
засіб денаціоналізації народів і
підпорядкування їх імперській, великодержавницькій ідеї. Для українського
націоналіста національні ознаки інших: мова, культура, традиції, звичаї - усі
святині є об’єктом поваги і пошанування, а для російського шовініста, фашиста,
нациста, рашиста – це те, що потрібно негайно знищити, викорінити і замінити
своїм. Саме такою є мета гібридної війни Російської Федерації проти України.
Націоналізм породжує подвижників і героїв, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм –
убивць, грабіжників, загарбників, яничарів, холуїв.
Проаналізувавши наведені положення, професор Володимир
Монастирський дійшов глибокого, правдивого висновку, що націоналізм не має
нічого спільного з шовінізмом, фашизмом, нацизмом і рашизмом, оскільки він є
генетично визначеним явищем природи, а це означає, що він є творінням не стільки
людського розуму, скільки Всевишнього, тоді як шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм
є штучними, хворобливими, маніакальними отруйними плодами.
Україна має всі морально-духовні,
національно-інтелектуальні можливості показувати приклад цивілізаційного
розвитку. Треба тільки в усіх ЗМІ перейти від пошуків дешевої
сенсаційності на змагання чеснот, спиратися на свідомих морально-духовних інтелектуалів.
Адже медіасфера – це засіб породження і тиражування певних меседжів у суспільній
свідомості. Якщо ЗМІ пропагують національно-гуманістичні ідеї, то вони
починають жити у свідомості людей. Та людина, яку запрошують в ефір чи на
сторінки газет під час дискусії повинна виражати позитивну суспільну думку щодо
методів досягнення кінцевої стратегічної мети – побудови соборної, правової,
демократичної української України. ЇЇ думки можуть бути непопулярними, але ні в
якому разі – не антиукраїнськими, не протизаконними. Адже зараз ідеться не просто про державну безпеку, а про національну безпеку,
територіальну цілісність України, тож давати слово тим, хто розриває її на
частини – безвідповідально, аморально.
Російсько-українська війна – це війна цінностей,
світоглядних орієнтирів. Українці завжди були будівничими і в матеріальному, і в духовному сенсі. Для
журналістів, як для всіх українців, російська агресія - визначальний момент історичної Істини. Отже, одним з нинішніх головних
завдань – зупинити руйнування України зсередини московсько-малоросійським
шашелем.
Коментарі
Дописати коментар