На поталу катам більш себе не дамо!

30 червня 1941 р. Організація Українських Націоналістів проголосила відновлення Української незалежної держави

         Українські патріоти використали Другу світову війну, яку, обдурюючи один одного, розв’язали нацист Гітлер і комуніст Сталін, для проголошення 30 червня 1941 р. Української Держави.

У надзаголовку газети «Самостійна Україна» за 7 і 9 липня великим кеглем набрано гасло: «На визволених українських землях Організація Українських Націоналістів будує Українську Державу під проводом Ст. Бандери. Слава Україні! – Провідникові Слава!». У числі за 7 липня опубліковано «Маніфест» проводу ОУН, у якому підкреслювалося, що українці підносять прапор боротьби за свободу народів і людини; борються за те, щоби кожний поневолений Москвою народ міг вповні користуватися багатствами своєї щоденної праці.

10 липня в газеті опубліковано «Акт проголошення Української Держави». Посередині першої сторінки вміщено портрет голови Краєвого правління Західних областей України Ярослава Стецька. Сподіваючись на доброзичливе ставлення гітлерівців до української національної ідеї, керівництво проголошеної Української Держави зазначало у «Декларації…», що прагнуте сконцентрувати найбільші зусилля, аби на звільнених теренах якнайшвидше навести порядок, лад, зорганізувати спокійне господарське життя. У такий спосіб, мовляв, закладуться сильні підвалини соборної Української Держави і водночас створиться можливість «дати незалежну економічну допомогу німецькій армії у боротьбі з московсько-більшовицьким режимом, який винищував український народ». Тому не дивно, що, благословляючи Українську Самостійну Державу, митрополит Андрей Шептицький, єпископ Станіславський (нині Івано-Франківськ – В. Л.) Григорій у пастирських листах закликали уряд мудро забезпечувати «щастя, добробут і спокійне життя всім громадянам української землі без огляду на різниці віросповідні, національні і суспільні».

Однак націонал-соціалістична Німеччина не мала наміру дозволити існування Української Держави. Очевидно, про це ще не знали працівники газети «Самостійна Україна», її автори, адже окремі з них у своїх матеріалах висловлювали думки про те, що німецька армія іде помагати відбудовувати Українську Державу. Насправді ж, Гітлеру, як і Сталінові, зовсім не потрібна була вільна, соборна Україна. У перших числах липня 1941 року нацисти ув’язнили Ярослава Стецька (4 липня), Степана Бандеру (5 липня), та багатьох членів уряду. Степана Бандеру та Ярослава Стецька запроторили у концтабір «Заксенгаузен».

Василь Яшан – уродженець села Серафинці, що на Івано-Франківщині, у спогадах «Під брунатним чоботом» (Торонто, 1989) писав, що розконспірованість ОУН призвела до того, що гестапівцям вдалося заарештувати багатьох кращих синів і доньок. Особливо масовими були арешти 14 і 15 вересня 1941 р. «До в’язниць попали в першу чергу члени організації, але також дехто з української міліції, з новопосталих «Січей» і багато молоді, не причасної до організації. З ОУН попала майже ціла верхівка, а залишилися лише ті члени, яким пощастило втекти», - зазначав Василь Яшан.

Глибокий рубець на серці мучив Василя Яшана, бо у нацистські лапи потрапив його приятель Василь Бандера. «Василь Бандера був загальновизнаний як Василько, і так його всі кликали. Це була людина симпатична, відверта і надзвичайно добра та щира душа, - так характеризував його Василь Яшан. – Василько Бандера попав до концентраційного табору в Освєнцімі, де польська таборова служба замучила його…Катували вирафінованими способами: кидали в кипуче вапно, били залізними прутами, казали підкладати спину під дошки, що по них в’язні возили тачки з різними тягарами…У таборі загинув тоді також і Олександр Бандера, брат Василя і Степана, замучений подібно як Василь».

Василь Яшан глибоко пережив, що встановлення «нового європейського порядку», про який постійно говорив Гітлер і писала німецька преса, супроводжувалося масовими знищеннями євреїв, інших народів. Виникало запитання: невже на євреїв впала Господня кара за те, що їхні брати по крові, займаючи ключові пости в КПРС, організовували голодомор в Україні і як працівники НКВС жорстоко розправлялися з національно свідомими українцями? Не знаходив тоді також чіткої відповіді і на інші запитання. Творилися неймовірні речі. Гестапівці дозволяли українцям займатися розкопуванням місць, де були заховані жертви комуністичної сваволі, влаштовували величаві похорони, щоб народ бачив наслідки панування московсько-більшовицьких «захисників трудящих», і в той же час такими ж методами, як енкаведисти, розправлялися з українськими патріотами.

Аналізуючи, зіставляючи історичні факти, події, вивчаючи ситуацію, яка склалася на окупованій Галичині, Василь Яшан зрозумів: ні московські червоні комуністи та зросійщені українці, ні німецькі коричневі нацисти не хочуть незалежної Української Держави. І сталінські, і гітлерівські  яструби-кровопивці жорстоко розправляються з національно свідомими українцями. Розраховувати треба лише на власні сили. Як би важко не було, не слід впадати у песимізм, паніку  і зневіру, треба плекати надію на визволення, готуватися до майбутньої боротьби. Коли гітлеризм неоднозначно виявив свої загарбницькі плани і колоніальні методи супроти України, тоді ОУН, не зважаючи на трагічність двофронтової боротьби, перейшла до широких збройних дій, організувавши Українську Повстанську Армію.

Нацисти мусили покутувати і платити за свої основні помилки, за неправду, за несправедливість, за вбивства, за злочини супроти людей, за руйнування. Яка химера німецької долі! Гітлерівці, які безпощадно нищили українське підпілля, втра­чаючи бойовий грунт під ногами, почали шукати шляхів до українських повстанців, просити у них військової і політичної допомоги. Генерал Йодль доручив зустрітися з командиром УПА в Чорному лісі Станіславському окружному старості Альбрехту.

Василь Яшан так описує цю зустріч: «3 травня 1944 р. ми вибралися в дорогу автом, яким на той раз винятково керувала дівчина. Це була єдина дівчина-шофер, що працювала в «Союзі Громад». Ми виїхали зі Станіслава на південь, швидко були в Лисці, а звідти звернули на захід і переїхали мостом на Солотвинській Бистриці до Старого Лисця. Доїхали до місця, де вже треба було зупинитися й далі йти піхотою. Д-р Альбрехт відпоясав свій пістоль і залишив в авті під опікою дівчини...

Місце зустрічі було на слабо залісненому просторі. Неза­баром ми побачили двох мужчин у цивільних одягах, які швидко йшли в нашому напрямі від лісу. Прибулі були: командир партизанської групи в Чорному лісі Різун (псевдо Василя Андрусяка зі Снятинщини), мужчина середнього росту, міцної будови, біля 30 років. Другий був політичний референт групи, може, трохи молодший, студент університету Роберт (псевдо Ярослава Мельника, який походить із Бережниці Калуського району). Окружного старосту можна було пізнати відразу, бо був у німецькому службовому однострою, дуже подібному до однострою німецьких вояків. Мене вони не знали особисто, але знали про мою працю і становище. Різун майже не розумів німецької мови, тому я перекладав. Окружний староста хотів переконати наших співбесідників, що вони на помилковому шля­ху. Українські партизани виступають збройно проти німців, а тим самим помагають своїм найгрізнішим ворогам, комуністичній Москві. Українські партизани повинні йти з німцями разом і помагати їм бити більшовиків. Окружний староста вказував на спорідненість ідеології, яка в обидвох випадках подібна, націо­налістична. Українці можуть швидше порозумітися і погодитися з німцями, ніж з більшовиками, яких комуністична доктрина є прямим запереченням націоналізму. Він підкреслив, що багато українців є в українській дивізії «Галичина»; вони по боці німців і проти червоної Москви, а й тим українцям не можна відмовити українського патріотизму. Вони так само люблять Батьківщину Україну і змагають до своєї самостійної держави. Комуністи можуть без сумніву винищити свідомих українців, а зокрема націоналістів. За найновішими вістками, комуністи у знову зай­нятих землях мобілізують українців до армії і їх без вишколу і без зброї кидають на німецькі фронтові лінії, отже, майже на певну смерть і знищення.

Різун відповів, що Німеччина хотіла б зробити з України свою колонію. Німці ніби умисне робили такі помилки і вели себе так, щоб українське населення поставити проти себе. А Українська Повстанська Армія - це вияв волі населення, і тому вона виступає проти німців в обороні свого народу. Українці знають, хто для них гірший ворог, але якоїсь політичної різниці в поведінці німців і більшовиків супроти українців немає. Тому українські повстанці б’ють одних і других. Українці хочуть са­мостійності, а німці тих наших надій аж ніяк не справдили... До якоїсь угоди не дійшло, бо й не могло дійти» , - підкреслив Василь Яшан.

Ця частина спогадів є описом  вивершення того пекла, яке пережив український народ у часи Другої світової війни. Тут наче сконцентровано головну, визначальну думку Василя Яшана, його переконання, що кожний окупант раніше чи пізніше мусить рахуватися з організованою і мілітарною силою автохтона.                                               

Василь Яшан усією своєю працею - громадсько-політичною, історико-публіцистичною - стверджував,   що   жоден   чужинець-завойовник  (якого б кольору  він не був,  під якими б гаслами не виступав) не добивався сподіваного, бо рано чи пізно пружина національної волі випростовувалася, ламаючи нав’язані їй чужі порядки, розриваючи колоніальні кайдани. Ідея української державності не вмирала ні під варшавськими, ні під берлінськими, ні   під   московськими   чоботами.

Виступаючи 25 травня 1958 року над могилою славної пам’яті полковника Євгена Коновальця в Роттердамі, Степан Бандера наголосив: «Коли в 1941 р. розгорілася між двома загарбницькими, тота­літарними імперіялізмами війна на українській землі та за її по­сідання, тоді ОУН, пам’ятаючи висновки Євгена Коновальця з ходу подій в 1917-1918 рр., дала почин і дійові рамки для актив­ного виступу української нації на історичній арені. Проголошен­ням віднови Української Держави в червні 1941 р. та будів­ництвом самостійного державного життя засвідчено, що україн­ський народ у жадній ситуації не зрікається своїх прав господаря на власній землі і тільки пошанування цих суверенних прав України іншими народами і державами може бути  плятформою приязні з ними».

Степан Бандера чітко схарактеризував засади національно-визвольної боротьби, актуальність яких в сучасних умовах російсько-української війни надзвичайно важлива.

«Відношення до москалів під час визвольної революції має теж відповідати засадам нашої визвольної політики… Конкретніше треба буде розрізняти і в цьому питанні три основні категорії. Перша – це справа тих мешканців України російської національности, які заслуговують на те, щоб їх трактувати як громадян України, на підставі не тільки самого їхнього замешкання, але й того, коли, як і чому вони прибули в Україну, як ставилися до українського народу й до прав України в минулому та що найважливіше, як вони в даному моменті став­ляться до українських визвольних змагань і до української дер­жави. Вимога повної лояльности супроти України і її визвольної боротьби стоїть на першому місці. Тим москалям, які відповідають цим вимогам, треба запевнити і забезпечити повну і всебічну рів­ноправність у всіх громадянських правах та повну свободу їхнього національного розвитку, відповідно до міжнародніх засад щодо національних меншин. Це саме стосується інших національних груп в Україні. Участь цієї категорії москалів у визвольних зма­ганнях на засаді добровільности, чи обов’язкової мобілізації, має мати характер індивідуальний за принципом територіяльним, а не в окремих московських формаціях.

Друга категорія – це москалі з-поза України, головно вояки совєтської армії, які не воюють проти українських визвольних сил. Під час необхідного їх перебування на українській території спри­яємо творенню з них протибольшевицьких формацій, більших чи менших, які повинні чим скоріше покинути українські землі і перейти на російські терени для активної протикомуністичної бо­ротьби. При цьому треба дбати про забезпечення, щоб вони не ви­ступили до боротьби проти самостійности України.

До третьої категорії зараховуємо всіх москалів активних чи потенційних ворогів української державности. Діючі ворожі сили треба знищувати й унешкідливлювати доступними в даній ситуації засобами й методами, згідно з міжнародними правилами посту­пування під час війни. Генеральною напрямною є намагатися усу­нути поза межі України по змозі якнайбільшу кількість ворожо наставлених москалів, щоб не обтяжувати себе втримуванням і забезпечуванням великої маси ворожого елементу як полонених, чи інтернованих в трудних умовинах боротьби.

Завершенням національно-визвольної революції має бути від­будова і закріплення Самостійної Соборної Української держави. Передумовою для відновлення самостійного державного життя є знищення на Українських Землях совєтської влади, її органів і си­лових інструментів, знищення комуністичної партії і системи, усу­нення з України всіх сил, які захищають російський імперіялізм і протиставляться самостійницьким змаганням».

Шановний читачу! Осмислімо без упередженості висловлені 70 років тому думки Степана Бандери і кожний з нас усвідомить, як жити, як діяти у нинішніх умовах інформаційно-психологічної і військової агресії Російської Федерації проти України. На поталу катам більш себе не дамо!