Вилікуймо нашу, рідну Україну від мовної шизофренії!

Відомо, що шизофренія – це хронічна хвороба зі змінами (деградацією) психіки людини. Характеризується страхами, мареннями, галюцинаціями, недоумством. Соціолінгвіст, культуролог, викладач української мови у Колумбійському університеті Юрій Шевчук та Гарварді у своїх статтях, інтерв’ю справедливо і наполегливо наголошує, що українське суспільство архіважливо цілеспрямовано лікувати від мовної або лінгвістичної шизофренії. Професор переконливо роз’яснює: лінгвошизофренія – це послідовний, аморальний, «культурний» колоніалізм, який не лише передбачає українсько-російську двомовність, а беззастережно створює політико-ідеологічний, психолого-соціальний ґрунт для змішання української та російської мови, що руйнує українську мову на усіх її рівнях. Адже люди, за законами психіки, репродукують ту мову, яку чують навколо себе. Почути незасмічену українську мову (на жаль, триває не лише приховане, повзуче російщення, а й англізація) зараз проблематично. Чимало людей різних станів говорять на рівні примітивних смислів, які не здатні осягнути усього складного життєвого комплексу навколишнього світу. Відбувається те, чого завжди прагнула політика російського царського і московського комуністичного імперіалізму – зруйнувати українську мову зсередини, розхитати, притлумити її самобутні, креативно-історичні особливості, уподібнити до російської так, щоби самі українці «добровільно» від неї відмовились: «какая разніца на каком язике говоріть, било би понятно». До того ж, мовляв, «по руски какось – якось льогшеє».

У зв’язку з тим, що мова – генетичний код нації, який поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє, фокусує у собі позитивну енергію і забезпечує буття нації у вічності, посилився, загострився антиукраїнський інформаційно-психологічний наступ , який переріс у військову агресію Російської Федерації проти України. Національно свідомі вчені, публіцисти, політики: Лариса Волошина, Анатолій Загнітко, Тарас Марусик, Лариса Масенко, Любов Мацько, Павло Мовчан, Галина Пагутяк, Олександр Пономарів, Олекса Різників, Олександра Сербенська, Ірина Фаріон, Іван Ющук та багато інших у своїх наукових, публіцистичних працях, виступах по радіо і телебаченню, перед громадськістю глибоко, інтелектуально, правдиво аналізують історію, розвиток, лінгвоцид, проблеми функціонування української мови у минулому та сучасних умовах.

Професор Іван Ющук у статті «Українська мова півтори тисячі років тому» (Слово Просвіти. –  2016. –   3-9 листоп.) зазначив, що в 6 столітті України не було, як не було і Франції, Польщі, а Росії й поготів. Але на цій землі, що тепер зветься Українською, жили люди, серед них і наші предки. Із 6 століття в українській мові збереглося понад 13 000 слів із тодішнього словника нашої мови. Безумовно, щось у ньому втратилось за півтори тисячі років, хоч навряд чи багато: мова за своїм призначенням дуже консервативна. У словнику української мови з 6 століття відображено побут наших далеких предків, їхнє почування, стосунки між собою і з навколишнім світом, їхнє заняття хліборобством, тваринництвом, риболовлею, будівництвом, ткацтвом, металообробкою, торгівлею, освітою, впорядкуванням житла. «З наявної лексики напрошується висновок, що в наших далеких предків уже тоді було своє письмо, – наголошує Іван Ющук. – Адже не випадково вони мали слова писати, письмо, письмовий, писар, напис, підпис, підписати, лист, читати, читач, читання, прочитати, книга, книгарня (ці слова є у всіх слов’янських мовах). Не було тільки слова буква. Отже, це могло бути не буквене, а якесь інше письмо. Можливо. Але, пізніше зразки його або загинули, або були знищені як язичницькі».

У науковій літературі давно заявлено і засвідчено деякими писемними джерелами, що «Русь уміла писати до 988 року (зокрема угоди Русі з греками, повідомлення деяких східних авторів (аль-Недім та ін.) (М.Брайчевський). Українська мова зберегла спільну слов’янську спадщину (верхньолужицька, чеська, словенська, сербська та хорватська), чого не могла зробити російська, яка виникла набагато пізніше. Російська мова формувалася на основі церковнослов’янської (давньоболгарської).

У статті «Київські князі розмовляли українською. Музейники це замовчують» (Слово Просвіти. –  2017. –  6-12 квіт.) Ірина Костенко та Марина Остапенко підкреслили: відомі мовознавці А. Кримський, О. Шахматов, М. Максимович, Ю. Шевельов, П. Житецький докладно обґрунтували що розмовною мовою давньої Русі була українська мова. Правда, в основі графіті Софії Київської – найбільшої святині українського народу – мова церковнослов’янська. Але писали їх різні люди, які не завжди досконало володіли церковнослов’янською (тодішньої літературною). «І там, де бракувало знань, мимоволі використовували слова та форми слів розмовної мови. –  зазначили Ірина Костенко та Марина Остапенко. – Про те, що вона була саме українською, а не якоюсь іншою, свідчить багато мовних особливостей текстів графіті. Приміром, кличний відмінок у зверненнях (Пантелеймоне, Софіє, Онуфріє), чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення -ові, -еві (Василеві, Павлові, Борисові),  форми чоловічих імен на –о (Марко, Михалько, Дмитро), ім’я Володимир пишеться лише (!) з повноголоссям -оло- і так далі».

У системно-комплексних наукових дослідженнях професор Ірина Фаріон ґрунтовно довела, що Московія = Росія має до історичного та культурного спадку Русі = Київської Русі приблизно такий же стосунок, як до відповідного спадку Римської імперії (Roma) має її колишня колонія Румунія (Romania). Нинішня війна Російської Федерації проти України не стільки для того щоб просто захопити територію. «В Україні їй (Росії – В.Л.) потрібна історія Русі, щоб позиціонувати себе як давню державу», – спираючись на правдиві дослідження європейських, українських, російських дослідників, наголосив Ашер-Йозеф Черкаський – ортодоксальний хасид, який після залишення Криму не емігрував в Ізраїль, а пішов на фронт, став добровольцем і волонтером. Він підкреслив: «Світ має пам’ятати, що Московія є загрозою для всіх, а не лише для України…А війна довела, що ворог готує наступ там, де є зволікання у вихованні  української ідентичності. І починати треба з мови. Українську мову повинні знати всі громадяни України» (День. – 2017. – 16-17 черв.).

Логічно і доречно привернути увагу до принципового відкритого листа Міністрові освіти й науки п. Лілії Гриневич доктора філологічних наук, народного депутата України VII скликання Ірини Фаріон, яка наполягала: «Скасуйте, пані Міністре, ганебний наказ Вашого попередника С.Квіта про необов’язковість предмета Українська мова та історія України у негуманітарних вишах. Цю валуєвщину Квіт сотворив 25 листопада 2014 року. Як наслідок такого прекрасного подарунка для «рускава міра» в час перманентної московсько-української війни негуманітарні виші, почасти на чолі з манкуртами (з огляду на пропаговану Вами ніби автономність), відмовляються від вивчення базових світоглядних дисциплін української мови та історії України. Війну ж бо маємо там, де нема української мови і де не вчили української історії. Отже, освіта без національного виховання це меч у руках божевільного. Таке рішення є насильним і брутальним відлученням молодих людей від грандіозних українських набутків, які можливо почерпнути передусім із української мови та історії». (Слово Просвіти. – 2016. – 10-16 листоп.).

За логікою політики величезної більшості національних держав мова й держава символічно тотожні. Як людина ставиться до державної = офіційної мови, так вона ставиться до країни у якій живе. Західні та свідомі соціолінгвісти, філософи України, зокрема Львівського національного університету імені Івана Франка, Національного університету «Львівська політехніка» підкреслюють вирішальну роль національної еліти в збереженні і розвитку мови, національної культури та ідентичності народу. Галас навколо «українізації» зчинявся й зчиняється у тих регіонах, де українська мова внаслідок тривалого російщення, винищення заможного селянства та національної свідомої інтелігенції має найслабші позиції. Під гаслом про загальне благо і захист «прав російськомовних» найбільше верещать ті, для котрих Україна є лише місцем для збагачення, а кровним є інтерес Росії. Для дестабілізації суспільно-політичної ситуації в Україні «статусні володарі життя» та їхні прислужники майстерно використовують демократичні механізми. Метою їхнього лукавства – вихолостити національний дух з українського життєвого середовища. Для цього всебічно використовують мовну шизофренію, «контрабанду слова» (Василь Кухта) – новітню і дуже ефективну форму російщення та вироблення в українців особливої форми російської свідомості, суть якої малоросійство, яничарство, манкурство, хахлуйство.

Отруйні зовнішні й внутрішні українофобські струмки створюють повноводну антиукраїнську річку, течія якої спрямована на те, щоби перепинити всебічне формування й утвердження української національно-громадянської ідентичності, яка, є найпотужнішим морально-психологічним підґрунтям для постання соборної української України. Часто-густо багато службовців різних рангів, депутатів, політиків, громадських діячів, журналістів використовують елементи спілкування державною мовою для того, щоби про людське око виправдати свою належність до громадянства України. Навіть А.Аваков у Львові два-три речення вимовляє українською, але щоб уже три роки спілкуватися російською мовою в Україні – такої зневаги не стерпіли б у жодній державі! Скандальне відео пересварки Авакова і Яценюка з Саакашвілі цікаве насамперед не матюками і жбурлянням склянки з водою, а тим, що конфлікт у присутності Президента П.Порошенка озвучувався мовою країни-агресора. Ніхто з «вождів» України не сказав жодного слова українською, що вельми показово. Московське телебачення неабияк з цього приводу познущалось, мовляв, «хохли зі своєю українською мовою придурюються, а насправді вона їм не потрібна, це все спектакль, малоросійський водевіль».

Уже відомо, що під час закритих нарад без представників ЗМІ на найвищому державному рівні часто панує не українська, а російська мова. З кабінетів законодавчої, виконавчої і судової влади російська мова («русский мир») перекочовує у ЗМІ. Її носії показують приклад ігнорування статті 10 Конституції України і виконання неконституційно прийнятого Закону України «Про засади держаної мовної політики» Ківалова-Колесніченка, який є зброєю найбільшої руйнівної сили у руках московських ворогів.

Мовна байдужість безцеремонно панує в багатьох державних інституціях. Дуже прикро, що Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман під час зустрічі з маріупольськими дітьми в Кабінеті міністрів розмовляв з ними російською мовою, ніби це були не українці, а росіяни з Мурманська. Замість того, щоб літературною українською мовою заохочувати дітей знати державну мову, Володимир Гройсман засівав зерна зневаги до неї, вселяв у дітей думку, що в Україні й без знання української державної мови можна обійняти посаду Прем’єр-міністра чи інші найвищі владні щаблі.

Будучи ведучим інформаційної програми «Подробиці тижня» на «Інтері» Д.Анопченко «принципово» бесідував з першим заступником міністра юстиції Н.Севостьяновою російською, то чому вона як державний службовець вищого рангу на запитання відповідала теж іноземною мовою, а не державною українською? Чому у ведучого програми «Стосується кожного» А.Данилевича (той же «Інтер») лише інколи прориваються вислови українською мовою? Він спонукає присутніх говорити російською. На каналі UA:Перший також культивують мовну шизофренію: досить часто гість у студії розмовляє українською, а журналіст чомусь – російською або навпаки. Наталія Влащенко на ZІКу також прилучилася до розповсюдження хвороби – мовної шизофренії.

На 5 каналі у ток-шоу «Полілог» обговорювали важливі проблеми життя переміщених осіб з територій, окупованих російськими агресорами. 9 листопада 2016 р. – у День української писемності та мови, йшлося про умови проживання студентів-переселенців, які навчаються у вищих навчальних закладах Києва. Андрій Булгаров лише частково вів програму українською мовою, бо зі студентами, які розмовляють російською мовою, він також спілкувався російською. Мовляв, це вияв журналістської культури. Подумаймо, чи це насправді так?! Заміть того, щоби, спілкуючись українською, допомагати студентам долати психологічний мовний бар’єр, створювати морально-мотиваційні передумови для опанування молодими людьми – майбутніми українськими фахівцями-інтелігентами – державної мови, ведучий Андрій Булгаров, порушуючи 10-ту статтю Конституції України і рішення Конституційного Суду України (1999 р.), сприяє консервуванню російської свідомості, ігноруванню державної мови, психологічно формує думку, переконання, що без української мови в Україні можна обійтися.

Подібна ситуація була 3 червня 2017 року. У програмі «Полілог» обговорювали проблему про збереження школи у Чернігівській області, у якій навчається Ілля – синок Оксани і Володимира Кочубеїв. Вони переселились на Чернігівщину з території, окупованої московськими загарбниками. Оксана, Володимир, їхні діти розуміють українську мову, намагаються нею говорити. Ілля у школі гарно читав вірш українською мовою. Але ведучий Андрій Булгаров замість того, щоб підтримати, заохотити сім’ю Кочубеїв до глибшого вивчення української мови, спілкувався з ними російською. Російською також звертався до Катерини Пікун, яка тепер із сином живе у Львові. Вона розмовляла українською, але А.Булгаров нав’язував російську. Тільки після зауваження одного з учасників програми він заговорив з Катериною Пікун українською.

На жаль, в телерадіоефірі чимало приватних каналів проповідують модель України без українців. Філософ Петро Кралюк зазначає, що дійства «95-го кварталу», «Ліги сміху» доносять своїм глядачам ідеї, що «українська держава – це несерйозно (подивіться, хто править нею!), несерйозною є й державна мова, а української культури і взагалі немає – натомість є «блискуча» російська культура (насправді – російська попса)». Олігархів – власників каналів та їхніх вірних слуг телеменеджерів лякає українськість, вона їм чужа.

У 2016 році ухвалено закон про квоти для пісень українською мовою. Однак у програмах «Голос країни», «Голос.Діти» на телевізійному каналі «1+1» українськомовна пісня – надто рідкісне явище (до 5 %). На мою думку, ці пісенні конкурси потрібно проводити за таким принципом: учасник пісенного змагання обов’язково має виконувати українськомовну пісню, а другу – будь-якою іншою мовою. Адже, як зазначав Іван Огієнко, українська пісня не тільки високохудожня й високомелодійна, але завжди глибокозмістовна, пристойна, навчальна. Якщо учасники різних телевізійних та радіоконкурсів обов’язково виконуватимуть українськомовні, а на додаток зарубіжні пісні, то в такий спосіб будуть свого не цуратись й чужого научатись. «Зіркові» судді також повинні показувати приклад – спілкуватися з учасниками конкурсу з України лише українською мовою.

Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення повинна принципово вимагати від керівників теле- і радіоканалів дотримуватися виконання ліцензії на мовлення. Російську мову, як будь-яку іноземну, дублювати українським перекладом, як це робить, наприклад, «Голос Америки».

Хто не знає української мови, хай за власний кошт наймає перекладача. Від державних службовців можна і обов’язково треба вимагати знання української мови просто зараз, бо це входить до їхніх посадових обов’язків, а щодо пересічних людей, то для них потрібно створювати державні курси з вивчення української мови, сприяти спілкуванню українською мовою, піднімати її соціальний престиж. Тобто має бути державна програма, системна політика утвердження в Україні української мови.

23 травня 2017 року Верховна Рада України ухвалила закон, який встановлює 75 % обов’язкову частину українськомовного контенту на телебаченні від загального обсягу мовлення. Експерт Микола Іванов у коментарі «Лагідна українізація чи прихована русифікація?» (Літературна Україна. – 2017. – 1 червн.) слушно зазначив, що до українського контенту на телебаченні будуть зараховувати й ті передачі, в яких лише ведучі говорять українською. Така телевізійна «українізація» поширюється лише на журналістів та ведучих, а їхні гості в ефірі можуть розмовляти зручною для них мовою. Письменниця Лариса Ніцой так емоційно відгукнулась про цей закон: «Це чергове ганьбище для українського народу. Нам відгризли шматочок навіть не пирога, нам скинули надгризок кісточки і наказали з телевізора радіти, плескати в долоньки і пританцьовувати, бо нас ощасливлено…Немає в цьому Законі ніяких 75 % української мови. Це фікція. Закон запроваджує мовну шизофренію. І української мови там, якщо взяти й почитати, а не слухати, що вони кажуть, краплинки».

Безперечно, ніхто нині не плодить петровських регламентів (1720-1721 рр.), єкатерининських маніфестів (1775 р.), валуєвських циркулярів (1863 р.), емських указів (1876 р.), офіційно не забороняє друкувати книжки українською мовою для дітей (1895 р.), не зобов’язує цілком таємними постановами ЦК КПРС «далі вдосконалювати вивчення і викладання російської мови в союзних республіках» (1978 р.), вживати «додаткових заходів щодо поліпшення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» (1983 р.), не збільшує на 15 % оплату праці вчителям за викладання російської мови і літератури.

Микола Іванов вважає, що нові «мовні квоти» для телебачення є радше плодом болісного компромісу з олігархічними медіакомпаніями, ніж державним кроком. Навіть на 25-му році Незалежності український політикум не здатний рішуче й остаточно розпрощатися з колоніальним дискурсом і комплексом малоросійства. Це ще раз демонструє, що медійна еліта в Україні є принципово чужорідною для нашого українського етносу. Духовно-естетичний світ українців опинився між чужими культурами – нав’язливою російською попсою і музичним продуктом англосаксів. Їхні бізнесові мегаквазікультури на емоційно-психологічному рівні позбавляють українців національної сутності. Нагадуємо актуальне твердження Івана Огієнка: «Мовне винародовлення завжди і конче провадить до морального каліцтва, а воно – найродючіший ґрунт для різних злочинів». Філософ Ігор Лосєв слушно наголосив, що сенс існування Української держави, в тому числі, полягає у підтримці та розвитку української мови, української національної ідентичності, самозбереженні українського народу. Якщо українська держава цього не робитиме, її існування стає безглуздим. А все безглузде приречене на знищення. Без російської мови Україна проживе, без української її просто не стане. Без українізації (чого не розуміють нинішні олігархічні керівники країни) Україна не виживе в історичній перспективі. Антиукраїнські настрої на південному сході – наслідок не українізації, а її відсутності.

Експерт Лариса Волошина у статті «Мова еліт» (День. – 2017. – 25 трав.) зазначила: для того, шоб в Україні займатися політикою, робити телевізійну кар’єру, виступати по радіо і телебаченню, необхідно добре знати українську мову. При цьому ніхто не зазіхає на мову приватного повсякденного спілкування. Панів з «Опозиційного блоку», тобто регіоналів, перефарбованих комуністів і соціалістів і різних п’ятиколонників насправді не цікавлять мовні права громадян. Вони протидіють розбудові Української держави і росту національної самосвідомості серед українців, громадянської любові до України національних меншин, розпалюють ідеологічну боротьбу проти України.

Відомий єврейський літератор Володимир Жаботинський (Зеєв) був великим другом українського народу. Він чесно, часом суворо розмовляв з євреями і українцями для того, щоби зрозуміли спільність своєї долі і своїх нащадків. В.Жаботинський розвинув цілісну світоглядну систему, яку дослідник його творчості Ізраїль Клейнер назвав «вселюдськістю в шатах націоналізму». Визнання самобутності й недоторканості кожної національної культури й мови означає також визнання недоторканності кожної нації, що робить війну, неможливою, а братнє ставлення до інших народів – обов’язковим і само собою зрозумілим. Згідно з ідеями В.Жаботинського – націоналізм, а не шовінізм, є ідеологією визнання світового братерства націй у всій їхній різноманітності.

«Українськоцентричність , україноорієнтованість, національна самосвідомість – все це має стати ознаками успіху в Україні», – наголосила Лариса Волошина. Отже, працюймо цілеспрямовано, щоби вилікувати нашу, рідну Україну від мовної шизофренії. «Українська мова – божиста, українська мова – богодана. Богообрана. Це Божий дар нашому народові. А люди відштовхують Божу долоню з цим даром, люди кажуть: «А я не хочу!» То є страшний гріх. Не чути української мови, не хотіти її може тільки глухий. Той, хто не відчуває її божистості, її симфонічності, її унікальності», – з великим пієтетом сказав єврейський поет Мойсей Фішбейн.

Якщо соборна літературна українська мова, культура, духовність, мораль, звичаї, традиції, громадянська гідність запанують у кожній клітині суспільного і державного організму – отоді й побачимо, відчуємо, як розквітне Україна, і жоден ворог, навіть московіти (росіяни), не насмілиться порушити кордони демократичної, правової, працелюбної, творчої української України. Згадаймо Тараса Шевченка: «А дай жити, серцем жити!» Ідеться про працю серця, душі й розуму – трьох реалій, які є, то ми живемо, а коли їх немає, то просто існуємо.

Кожна мить буття українця на землі має бути наснаженням, утвердження самого Слова в його істинній суті і національній силі. Слово в чистому людському серці є променем щирого стрітення і довіри, ключем від національних одкровень, замком всіх відчужень, сонцесяйністю вознесіння української національної гідності, високої моралі й духовності.