Вперше
про існування радіостанції «Вільна Україна» Української Повстанської Армії
довідався з книжки «Україна і Німеччина у другій світовій війні», яку у травні
1995 р. подарував мені автор, професор Володимир Косик. Розповідаючи про участь
в УПА бійців різних національностей, Володимир Косик згадав про бельгійця
Альберта Газенбрукса.
Мене цікавило: на якому терені діяла ця
радіостанція? Прізвища людей, які її створили, працювали? Однак натрапити на
таку інформацію не вдавалося. Тільки восени 1966 р. пощастило. Головний
редактор радіоінформаційного центру «Незалежність» Іван Чудик похвалився книжкою «Напередодні незалежної
України» з дарчим надписом автора: «Радіостанції «Незалежність» у Львові,
послідовниці «Самостійної України», яка у 1943-1945 роках у Карпатах намагалася ширити правду про
організовану визвольну боротьбу українського народу. Мирослав Прокоп».
У передньому слові «Про книжку і її
автора» Іван Кедрин зазначив, що «восени 1943 р. Мирослав Прокоп, з доручення
Проводу ОУН, зорганізував в Карпатах радіостанцію «Самостійна Україна», яка
передавала вістки українською, російською, французькою та англійською мовами.
Французькі й англійські програми готував і читав бельгієць Альберт Газенбрукс».
На основі відомостей з книжок Володимира Косика і
Мирослава Прокопа я опублікував у газетах «За вільну Україну» (26 грудня 1996
р.) і «Молодь України» (20 березня 1997 р.) статтю «Хто чув голос радіостанції
«Самостійна Україна»?». Професор Володимир Косик відгукнувся на мою публікацію.
У статті «Вільний голос із Карпат», опублікованій у газеті «За вільну Україну»
27 лютого 1997 р., він, посилаючись на другий том «Літопису Української
Повстанської Армії (1990 р.), підкреслив, що «назва її була не «Самостійна
Україна», як твердить М. Прокоп, а «Вільна Україна».
У 1997 р. у збірнику науково-методичних праць
«Телерадіожурналістика: історія, теорія, практика, погляд у майбутнє» (Вип.1) я
опублікував статтю «Голос правди про національно-визвольну боротьбу
українського народу», яку закінчив так: «У читачів склалося уявлення про
підпільну радіостанцію УПА, голос якої ніс світові правду про
національно-визвольну боротьбу українського народу. Безперечно, багато деталей, подробиць, що
стосуються радіостанції і її працівників, досі невідомі. Треба ще зіставляти,
уточнювати розповіді людей, роздобувати невідомі факти, щоби постала точніша
картина про створення, роботу і припинення функціонування радіостанції. Дуже
цінними були би для нас тексти передавань. Можливо в архівах Служби безпеки
України є вони та інші документи про цю радіостанцію. Кафедра радіомовлення і
телебачення Львівського університету імені Івана Франка була би вельми вдячна
за можливість з ними ознайомитися і оприлюднити. Це сприяло би поглибленню
знань студентів про історію, теорію і практику українського радіомовлення».
Системно і поглиблено досліджував радіомовлення
українського національного підпілля Володимир Мороз. Він опублікував наукові
розвідки «Підпільна радіостанція «Афродита» («За вільну Україну», 12 червня
1997 р.), «Радіостанція ОУН-УПА
«Вільна Україна» (кодова назва «Афродита») (Визвольний шлях, 1998, кн.3),
«Правдиве слово «Афродити» (Шлях перемоги, 13 травня 1998 р.).
У 2004 р. В. Мороз опублікував ґрунтовну статтю
«Технічні засоби пропаганди в діяльності ОУН» (Український визвольний рух / Центр
досліджень визвольного руху, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН
України. Зб. 3: До 75-ліття Організації Українських Націоналістів). Статтю
«Радіомовлення українського підпілля» В. Мороза надрукував збірник
науково-методичних праць «Телевізійна й радіожурналістика» (2005 р., випуск 6).
У збірнику наукових праць «Теле- та радіожурналістика»
(2011 р., випуск 10) опубліковано спогади Володимира Макара «В обслузі
Афродити» (Спомини та роздуми. Зібрання творів у 4-х томах. Торонто-Київ, 2001. – Т.2). Катерина Ющенко – дружина
Президента України (2005-2010)
Віктора Ющенка, голова наглядової ради МБФ «Україна 3000» - опублікувала у збірнику наукових праць «Теле- та
радіожурналістика» (2013 р., випуск 12) статтю «Радіостанція УПА «Афродита»:
«Ви чуєте голос Вільної України»…
На основі аналізу, узагальнень фактів, подій, явищ,
викладених у цих та інших публікаціях, привертаємо увагу до одного з важливих,
характерних аспектів української національно-визвольної боротьби проти
нацистських (Німеччина) і комуністичних (СРСР) загарбників. «У нашій УПА не
лише самі українці. Маємо різні національності, як вірмени, узбеки, грузини,
казахи, татари, а навіть і москалі. І всі чортові сини прекрасно б’ються. УПА
росте морально і фізично. Б’ється на два фронти: з червоними партизанами, які
мов зайці утікають перед нашими повстанськими загонами, но і з німотою», - писав у листі від 2 серпня 1943 р. Василь Макар до
брата Володимира Макара.
Участь в УПА представників різних національностей і
зокрема бельгійця Альберта Газенбрукса підтверджує близькість ідей
національно-визвольної боротьби українців усім народам вільного демократичного
світу. Існування підпільної радіостанції «Афродита», у роботі якої брав участь,
забезпечував франкомовні й англомовні пересилання Альберт Газенбрукс, засвідчує
організованість та масштабність боротьби ОУН і УПА проти німецьких і проти
російських поневолювачів.
Як бельгієць Альберт Газенбрукс потрапив до
Української Повстанської Армії? Окремі деталі в розповідях різних авторів не
зовсім збігаються, але головна сюжетна лінія його Долі правдива. Альберт
Газенбрукс народився 22 січня 1915 р. Закінчив гімназію, Антверпенський
університет (1936 р.). Інженер за фахом, як вояк бельгійської армії потрапив у
1940 р. у німецький полон. Після звільнення його вивезли на роботу у Берлін.
Але він прагнув повернутися до дружини і доньки, які мешкали у рідній Бельгії,
тому втікав. Однак вирватися на волю не вдавалося. Німці його схопили і вивезли
на Волинь. Там під час Другої світової війни працювали філії деяких німецьких
компаній. Однак Альберт Газенбрукс не змирився з каторжною роботою. Знову втік
і неподалік м. Дубно Рівенської області потрапив до українського підпілля. Його
привели до командира Енея (поручник Петро Олійник, командир ВО «Богун»), який його
відправив до Головного штабу УПА.
В архіві Володимира Косика збереглася копія виступу
Альберта Газенбрукса у м. Льєжі 10 серпня 1967 р. під час відзначення 25-річчя
УПА. Він зокрема говорив: «…По вислуханні, впродовж довгих годин, справжнього
курсу історії й географії України, мені запропонували вступити в ряди УПА і
взяти участь у цій боротьбі вашого народу, що зазнав стільки страждань. Я
спонтанно прийняв пропозицію, і всі, що були присутні, стиснули мені руку, а
дехто мене обняв. Тоді ж я підписав мобілізаційну довідку УПА».
Якийсь час А. Газенбрукс працював у референтурі
пропаганди, опрацьовуючи радіовісті з Заходу. Він брав участь у конференції
поневолених народів 21-22
листопада 1943 р., що проходила на Волині. Тоді Роман Шухевич наказав перевести
А. Газенбрукса на роботу в радіостанцію «Афродита». «З того часу я був для всіх
«Західний». Й отримав зброю, мусив розпрощатися з моїми дотеперішніми знайомими
і піти в далеку і небезпечну дорогу до «Афродити», - згадував Альберт Газенбрукс. – По багатьох пригодах я
прибув у Карпати, де познайомився з моїми співпрацівниками по радіостанції, які
вже ждали мене».
Альберт Газенбрукс у статті «Моє перебування в УПА»
(Гомін України, 10 серпня 1968 р.) згадував про режим роботи під окупацією: «ми
мусіли переходити щораз більше до конспіративної боротьби, щоб могли
продовжувати наші пересилання. Ми часто змінювали місце постою, щоб знову всі
почули ті слова, якими розпочиналося кожне наше пересилання: «Ви чуєте голос вільної і незалежної
України! Геть з нацистською Німеччиною! Смерть більшовикам!»
Повідомлення з міжнародного життя складалися на
підставі прослуханих передач берлінських, лондонських, московських та інших
радіостанцій. Зазвичай це робив бельгієць Альберт Газенбрукс – «Західний», який
працював на радіостанції з грудня 1943 р. і читав англійські, німецькі та
французькі тексти (Архів Управління Служби безпеки України у Львівській обл. –
Спр. П-36153. – 62 арк.). Він також передавав іноземними мовами повідомлення
про бойові звитяги УПА, страждання
українців під німецькими і російськими окупантами. Передачі
українською та російською мовами вела «Зіна», яка мала сильний і приємний
голос, інколи її заміняла Галина Чуйко.
У «Щоденних Вістях Української Служби» за 10 липня
1944 р. опубліковано текст повідомлення радіостанції «Афродита». «Ми вже
подавали попередньо перегляд большевицьких і німецьких листівок, в яких одні
називають український визвольний рух німецькою роботою, а другі – большевицькою.
Останнім часом в тому, одначе багато змінилося. Німці, що в часі своєї окупації
України
вимордували сотні тисяч українських самостійників, тепер намагаються щораз
частіше залицятися до українців…, підшиватися
під маску приятелів українського народу… Марш українських партизан
в німецькому радіо - це заохота до співпраці з німцями, але це облуда, глум. Ми добре
знаємо, що автора цього могутнього маршу, молодого українського поета і музиканта,
професора Андрія Марченка, одного з визначних провідників українського самостійницького
руху на Волині - німці
арештували, вивезли в тюрму на Захід і там замордували. А тепер співають в
радіо його марш... і думають, що знайдуть дурних, які повірять у їхню щирість.
… В радієвій пропаганді та в листівках згадують вже і про боротьбу УПА
по другому боці фронту…, пробують, де тільки можуть, здобути зв’язки до
українських збройних відділів під большевицькою окупацією. Появилося навіть
багато німецьких листівок, звернених безпосередньо до УПА, які закликають до
співпраці в боротьбі з большевиками. Усі ті заходи одначе не можуть довести до жодного позитивного наслідку.
Гітлерівська Німеччина - такий самий ворог самостійної України, як і большевицька Москва, тому
нам з нею не по дорозі».
Московські нишпорки вистежили радіостанцію УПА «Афродита». 7 квітня
1945 року, о 13.20, за два кілометри на схід від Ямельниці оперативники групи
Сколівського райвідділу НКВС та резервної роти 330-го полку військ НКВС
закидали гранатами криївку, звідки велося мовлення. Четверо повстанців загинуло,
один поранений охоронець зумів урятуватися, а Альберт Газенбрукс потрапив у
полон.
Ізидор Гнатів, якому тоді було 8 років, написав, що бачив, як
облавці-автоматники НКВС конвоювали попри їхню хату Альберта Газенбрукса. Він
був струнким, ішов гордо, спокійно, в окулярах. Катерина Ющенко наголосила: з
кримінальної справи Альберта Газенбрукса, отримати доступ до якої стало
можливим після відкриття архівів СБУ у 2008 році, зрозуміло, що під час допитів
він мало що розповів енкаведистам. Наполягав на тому, що був полоненим УПА і
працював кухарем. Після допитів і побоїв у 1945 р. його без суду і слідства
вивезли до концтабору у Воркуті, а в 1947-му повернули до Дрогобича, де судили
разом з багатьма українськими повстанцями – дали «всього» 10 років.
Альберт Газенбрукс 8 років терпів випробування у різних
комуністично-сталінських тюрмах і таборах (а також мову гулагів, російський
шовінізм), але вижив завдяки ще одному своєму таланту – музичному. Йому
дозволяли грати на скрипці в оркестрі, що і врятувало його від виснажливої
фізичної праці. З «рятівницею» - скрипкою він приїхав до Москви у жовтні 1953 року, звідки його разом з
іншими колишніми в’язнями відправили до Бельгії. Про це навіть написала газета
«Нью-Йорк Таймз»: «З Сибіру повернувся до Брюсселя бельгієць Альберт
Газенбрукс, що був довгий час речником підпільної короткохвильової радіостанції
Української Повстанської Армії в Карпатах, Україна». Однак на рідній землі він
також зазнавав переслідувань. В одному з листів до В. Макара він написав: «Мене
вважають радянським шпигуном. Декілька тижнів тому я мусив зголоситися в
комісаріат поліції. Ось тому я перервав всі контакти з ким би то не було. Це
просто жах. Я – радянський шпигун! Кінчаю. Бо серце моє переповнене болем».
Мало хто вірив у неймовірну історію А. Газенбрукса, адже ситуація в
Україні була надто складною для розуміння у післявоєнній Європі. Українців
називали росіянами. Володимир Макар у своїх спогадах переказував думку А.
Газенбрукса про героїчну боротьбу українських повстанців, високий рівень
функціонування радіостанції «Афродита»: «Якби на щось подібного здобувся,
наприклад, французький або бельгійський резистанс (опір – В. Л.), то про це трубіли б на увесь світ, як про небувале досягнення».
У зв’язку з тим, що А. Газенбруксу закидали большевицьке шпигунство,
він «закрився у собі» більше, ніж на 10 років. Тільки у 1967 р. на запрошення
Володимира Макара відвідав Канаду і США. Він також 1967 р. взяв участь у
заходах з нагоди 25-ї річниці Української Повстанської армії, які відбулися у
місті Льєж. Свої виступи закінчував ламаною українською мовою: «… Вашим
обов’язком є бути готовими стати їм (боротьбі УПА) до допомоги.
Одного дня
Господь Бог вам за це винагородить тим, що ви заживете життям в незалежній Батьківщині!
Я цього
переконаний і буду щасливий, коли 30-ліття УПА будемо вже святкувати у Києві.
Смерть
большевицькій комуні!
Хай живе
незалежна Україна!»
У тому ж
1967 р. Альберт Газенбрукс був нагороджений орденом Головної Управи колишніх
вояків Української Повстанської Армії - «Золотим Хрестом».
У статті «Радіостанція
УПА «Вільна Україна» М. Галабурда-Чигрин переказала розповідь Альберта
Газенбрукса: «Такої посвяти, такої
відваги й героїзму я не зустрічав перед тим у своєму житті. Саме тому заслання,
тюрми, катування не були спроможними зламати багатьох. Хто раз потрапляє в
українське підпілля, то вже навіки залишиться з його учасниками. В українських
націоналістів була сильна і непохитна віра, залізна воля боротися за
незалежність України. Повірте, - наголосив А.
Газенбрукс, - час моєї
праці на радіо «Вільна Україна» є найкращими хвилинами мого життя. Я тоді
переродився і зрозумів, що це означає – жити і боротися за шляхетні ідеали. А
воля України, визволення цього доброго народу стала для мене метою в житті.
Незабутніми залишаться роки підпільної революційної боротьби в УПА» (Народний
оглядач. – Інформаційний інтернет-додаток до часопису «Перехід-IV». – 2002. – 16 жовт.).
Альберт Газенбрукс говорив про страждання, героїзм і
загибель тисяч українців у сталінсько-комуністичних концтаборах, що з усіх
в'язнів 50% складали українці. Він усім серцем вболівав за Долю України: «Я
закликаю вас залишатися об'єднаними в боротьбі проти спільного ворога. Одного
дня – може, він вже не такий далекий – ми будемо мати щастя і можливість
святкувати незалежність України, а цей день не прийде, коли ціла Україна, як
один чоловік, не підніметься проти большевицького ката…».
Альберт Газенбрукс відійшов у вічність 7 вересня 1979 р.,
у віці 64-х років. Тіло його похоронили на цвинтарі у місті Брюгге, куди він
повернувся після поневірянь у комуністичних концтаборах. До кінця життя він
зберіг у пам'яті спогади про українське підпілля, підписував свої листи
«Західний» і додавав «Слава Україні!». Вірив, що настане той день, коли Україна
стане незалежною. У 2009 році Президент України посмертно нагородив Альберта
Газенбрукса орденом «За заслуги» І ступеня. Орден вручили його доньці.
Під час відзначення 25-річчя Української Повстанської
Армії у місті Льєж (1967 р.) Альберт Газенбрукс, звертаючись до українських
патріотів, наголосив: «Ви поставите мур, який захоронить західний світ перед
наступом большевизму». Він, мабуть, не знав, що російський большевизм
продовжував імперську політику царської Росії. Не міг навіть уявити, що
нинішній московський режим об'єднає у собі шовінізм, фашизм, нацизм і витворить
найжорстокіше явище – рашизм, який розв'язав війну проти України. Нинішні
захисники України, перефразовуючи Альберта Газенбрукса, ставлять мур перед
московськими загарбниками і захищають мирне життя Європи. Переконаний, що
бельгієць Альберт Газенбрукс, якби був живий і дозволяв вік, то він би також
боровся з російськими загарбниками за свободу, незалежність і соборність
української України.
Коментарі
Дописати коментар